Ще минулого літа я прочитала книгу “Жінка в Берліні”, але ніяк не вистачало часу розписати свій відгук.
Зважаючи на дати і черговий парад "побєдобєсія", виглядає вдалим часом згадати про неї.
Книга видали вперше 1959 року на основі щоденника берлінської журналістки, яка описувала свій побут у зруйнованому Червоною армією місті впродовж квітня-червня 1945 року.
Книга була видана анонімно (що виявилося цілком виправдано, зважаючи на звинувачення, які полетіли в сторону анонімної авторки та інших жінок відразу після виходу з друку), і лише після смерті авторки у 2001 році і перевидання книги у 2003 році вдалося розсекретити її особу.
Нею виявилася Марта Гіллерс.
Книга є таким собі доповненням  загальної картини війни — жіночим поглядом на події, що збіглися у часі з “переможним” входом радянських військ у Берлін.
І лаконічність, відвертість, але водночас максимальна відстороненість та беземоційність викладу дають змогу вибудувати своє власне ставлення до описаних подій.
За різними даними, впродовж 1945 року у Берліні жертвами сексуального насилля стали від 90 до 130 тисяч жінок.
Анонімність книги стає не лише прикриттям авторки, а й масштабує особисті переживання на долі незліченних жінок.
І стає таким чином проговоренням жіночого досвіду на війні.
Адже наважитися говорити, зважаючи на стигматизацію, що панувала і досі панує в суспільстві, надзвичайно складно (окрему розмову можна вести про численних жінок, які повернулися з війни в СРСР).
Так само складно, як і почути власне жіночий голос і правильно відчитати його, адже більшість воєнної та повоєнної літератури написали чоловіки, з чоловічої точки зору із чоловічими смислами.
Ще одним важливим моментом є, що авторка не займається ні виправдовуванням, не намагається викликати співчуття, описує все без прикрас, зазначаючи, що це спосіб пристосуватися і просто жити та вижити.
Як видається, просто жити і вона, і багато інших німців пробували впродовж усієї війни, не задумуючись до кінця над злочинами націонал-соціалізму.
Що підводить до висновку, актуального для сучасної України — варіанта просто сховатися за “життям” від жорстокої реальності не вийде, вона рано чи пізно наздожене і вдарить по голові жахливими відкриттями.
Про Україну думається і в контексті теперішньої війни, адже того, що твориться на непідконтрольних територіях, достеменно ми не знаємо, хіба здогадуємося.
І там теж тисячі жіночих історій, які залишаються табуйованими.
Тому коли я думаю про “ніколи знову” з одного боку, “можем павтаріть” з іншого, то розумію, що “ніколи знову” можливе лише через проговорення, пам’ять, нефальсифіковану історію та цінності, які ти відстоюєш, а не стараєшся “просто жити”, бо, може, пронесе; а про “можем павтаріть” нам розказувати не треба, ми і так бачимо історію, що розгортається на наших очах.
Варто просто пам’ятати, у війни багать облич, і одне з них — жіноче.
