Ці слова були настільки неочікуваними і безглуздими, що Степан вирішив, що йому почулося.
Абсолютно розгублений, він риссю побіг до спальні і застиг на порозі.
Його волосся стало дибки, а на лобі з’явились дрібні крапельки поту.
Гість у кімнаті був вже не один, а в компанії.
В іншому кріслі сидів той самий тип, який йому привидівся в передпокої.
Тепер його було чітко видно: вуса-пір‘їнки, скельце пенсне поблискує, а іншого скельця нема.
Але в спальні справи виявились ще гіршими: на пуфику ювелірки в невимушеній позі розвалився хтось третій, а саме — неймовірних розмірів кіт із стопкою горілки в одній лапі та вилкою, на яку він встиг наколоти маринований гриб, — в іншій.
Світло, і без того слабке в спальні, зовсім почало гаснути в очах Степана.
«Ось так, виявляється, і сходять з глузду!» — подумав він і схопився за одвірок.
