Лиса гора (стаття)
Матір городів руських…
Уже котре століття минуло, вже вкотре славетне місто Київ змінило свій образ.
Воно сучасне, динамічне та багатолюдне.
Але чи все ми знаємо про нього, чи все ми бачили?
Що приваблює до «стольного граду» звідусіль туристів так, наче всі дороги ведуть у Київ?
Знаний і непізнаний, новий і древній, креативний і консервативний — Київ різний!
Він здатний повсякчас дивувати і туриста, і корінного киянина...
…Пам’ятаю, стояв сонячний і теплий день, — один із тих, на які така щедра була осінь.
Я прогулювався в околицях метро «Видубичі», де височить стрімкосхила гора, що вже зодягнулась у золоті та багряні шати.
Широка дорога, що звивалася і люб’язно запрошувала до невидимої за пасмами дерев вершини, немов занурювала мене у непізнаний, таємничий, ба навіть, казковий світ.
Дивно було все ще чути приглушену пісню міського шосе і, водночас, бачити довкола лише древній, таємничий ліс.
Ще крок — і ніби опустилася позаду важка театральна завіса — зникли всі звуки міста, так, ніби я враз опинився десь далеко, десь поза межами звичного, повсякденного, знайомого…
А навколо — ані душі.
Одним словом, тиша.
Хіба що раз у раз непевно проспіває якась птаха або затріщить у пожовклій траві коник.
Колись тут стояв на варті переправи через Дніпро величний Лисогірський форт.
Але настав час «розкидати каміння» — отже, у певний момент усі споруди було розібрано до основи.
Залишились лише тунелі-патерни.
Чорними очима-проваллями спостерігають вони за мною, — як і за кожним чужинцем, хто забреде сюди.
Вдивляючись у похмуру глибину оперезаного цеглою тунелю, я відчуваю в серці майже містичний острах... поряд із неабиякою цікавістю!
Здається, що,  ступивши у темряву патерна, потрапиш у серце землі — у самі надра!
Про ці місця здавна ходила недобра слава: відьомські шабаші на повний місяць, нечиста сила, що живе тут, магічні обряди та ритуали…
Це лише найпоширеніші з багатьох легенд, що, мов казковий серпанок, супроводжують київські «місця сили» — Лисі гори, яких у Києві над Дніпром чимало!
Здавна  слов’яни встановлювали тут кумирів — дерев’яних ідолів, що відали усім сущим та всіма світами, які незримо нас оточують.
Здавна водили хороводи короткими купальськими ночами…
Вірити легендам чи ні — питання особисте, але я гостро відчув: було і є це місце живим, незбагненним, чарівним.
Розсунувши багряні віти, що сплелися над стежиною золотим мерехтливим склепінням, я несподівано потрапив до святая святих — «вівтарної частини» величного храму, що зветься Лиса гора.
Переді мною відкрилося справжнє Громовище — на галявині, встеленій пожовклим листям, вивищувалися два дерева, а точніше, два дубові остови, обвуглені ззовні й ущент вигорілі зсередини.
Дерева, вражені блискавкою — «Перуновою стрілою», стояли, немов німа загадка Лисої гори: що ж це — містика, а чи якась природна аномалія зробила ці таємничі вершини улюбленою домівкою самого Громовержця?
Вклонившись могутній древній силі Перуна та пророка Ілії, я поклав на камінь печиво-подарунок духам природи, що неодмінно порядкують цим дивовижним сильним місцем.
Думки мої прояснились, на серці було тихо і радісно, і я з миром зійшов у звичний мені світ асфальту, гуркоту метро і людського мурашника, навік полюбивши цей окремий Київ у Києві, світ у світі.
Так, Києву ще належить відкрити цілком своє обличчя, свої скарби, свою істинну суть.
Але, як на мене, ця суть завжди полягала у неоднозначності, у певній багатовимірності.
Таким є і має бути мій Київ, аби й надалі цікавити та приваблювати: знаний і непізнаний, новий і древній, креативний і консервативний, одним словом — різний!
