В американському християнському дискурсі існує поняття churchianity (гра слів з оригіналом christianity).
Це поняття означає надмірний акцент на релігійно-обрядовій поведінці, інституційних традиціях та почуття власної елітарності.
Іншими словами, коли "церковний" спосіб життя стає приматом над здоровим глуздом.
Здавалося б, в українському контексті таке поняття можливо застосувати лише до пенсіонерів, які відвідують церкви під час карантину незалежно від конфесії.
Та от біда — літні люди виросли і формувалися у кардинально іншому світогляді, і до їхньої парадигми релігійного мислення ніяких претензій бути не може.
І зовсім інакше виглядають справи із молоддю.
Карантин — лекало соціальної відповідальності кожного окремого громадянина.
Людина, що дотримується рекомендацій, рятує не лише саму себе, але й десятки навколишніх, потенційно інфікованих людей.
Та от візити молоді до церкви сьогодні, під час амплітудних спалахів пандемії, наочно демонструють: церковність головного мозку стає приматом над здоровим глуздом і соціальною відповідальністю.
Джерелом цієї проблеми є нівелювання значення і ґрунту самих церковних обрядів.
У свідомості сучасного вірянина сповідь стає "духовною хімчисткою", а причастя — "персональною благодатною підзарядкою".
Укупі це дає відчуття "духовного" оптимізму і, як наслідок, індульгенцію нехтуванню соціальною відповідальністю.
Властиво, якщо в церкві на мене чекає справа мого персонального спасіння — яке мені діло до інших?
Чи ж я захворію від Святого Причастя?
Зрештою, на зміну радянській людині в церкву приходить оновлене ззовні (та не зсередини) покоління, яке настільки приковується до обрядових елементів, що нівелює саму їхню суть.
Навіть у самому причасті головним стає не його зміст — зустріч різних людей в Одному — а форма: хліб, вино, церковна атмосфера, ряса священника тощо.
Десятки тисяч людей по всьому світові моляться про одужання хворих на COVID-19 і все одно ховають своїх близьких.
Коронавірус поширюється і у церкві, і передається навіть через Святеє Святих.
І це говорить про дві речі:
Або коронавірус — увертюра до кінця світу, який от-от наступить, і всім треба миттєво облаштуватися у церквах;
Або суть християнства (не причастіянства, не церковіанства, не біблеїанства) – у чомусь набагато більшому за візантійський/латинський антураж, красивий обряд і милозвучний спів хору.
