Роздуми про карантин
Іноді думається, що ці місяці карантину — частина якоїсь духовної практики.
Життя кинуло нас у такі обставини, коли втрачається відчуття часу, відчуття звичного ґрунту під ногами, відчуття простору та соціальних дистанцій у всіх сенсах.
Особисто я наче вже по енному колу проходжу оті стадії, що починаються від заперечення, а завершуються смиренним прийняттям.
Іноді здається, що всі навколо сильно перебільшують значення подій, що насправді наче не дуже щось і змінилось.
А часом таке враження, що світ перевернувся догори дриґом.
Мабуть, слід питатися про досвід на карантині, попередньо посортувавши респондентів.
Бо карантин виступив собі калібратором.
Життя змінилося або не змінилося, в залежності від фаху, стилю життя, натури, наявності дітей (і їхнього віку) та статі.
От мій чоловік — виразний інтроверт і домосид, то йому віддалена робота, нехай із великою кількістю онлайн-перемовин — це ще виглядає як зона комфорту.
Така особа, що потребує живого спілкування, обіймів, зміни картинок перед очима — така, як ото я — тепер має більше приводів для впадання в депресію.
Карантин дуже ефективно показав стереотипні ролі жінки — яка в першу чергу опікується дітьми, що тепер 24/7 вдома, яка тепер має більше готувати, все це поєднуючи якимось чином із віддаленою роботою.
Ці гендерні нюанси, думаю, видно у різних сферах, але конкретно про зниження продуктивності жінок-дослідниць писали навіть у "Nature".
Домашній режим повернув мене у самовідчуття, які були під час декрету (оце лише півтора року з нього як вийшла).
Тоді був перманентний стан «насторожі»: то треба погодувати дитину, то переодягнути, то вже пора надвір — немає можливості розпоряджатися собою і своїм часом.
Після виходу на роботу потрошки поверталось своє власне «я» — коли можна планувати час, а іноді й просто посидіти та подумати.
І от знову — ти завжди маєш бути «на підхваті», бо з двома 4-річками так є.
Щойно зануришся у читання чи іншу роботу — вже комусь треба підтерти дупцю, подати обід чи загасити істерику.
І ти постійно в активному фоновому режимі радару.
Це страшенно вимучує.
Хочеться часом крикнути: набридло, що без мене валиться світ!
З іншого боку, так шкода людей, яких хвороба закрила самотніми у чотирьох стінах.
Бо ці постійні джерела крику і потреб — дітиська — вони ж і вічне джерело притульності.
А коли соціальних контактів мало, коли зась підходити ближче, ніж на півтора метра і без обіймів можна задихнутись — отоді відчуваєш справедливість всесвіту, бо за всі твої вкладання енергії він дарує тобі любовний безліміт.
Карантин повернув усвідомлення того, яким важливим є тілесний контакт.
Ми всі істоти фізичні.
Здається, я колись читала про експеримент: малих мавпенят змушували обирати між їжею та обіймами, і вони обирали друге.
Тепер всупереч усім порадам зняти маску — це вже жест особливої довіри (чи, може, глупоти?).
А в наш час віддаленої любові ми часом забуваємо про все це.
Продовжуючи метафору із декретом, я знову пригадала, яким важливим стає самоналаштування.
«Встала вранці — одягни красиві сережки», — так радила мені сестра, коли  вже світ ставав геть немилим.
А нині знов порада актуальна.
Коли не треба нікуди виходити, все одно треба причесатися, підфарбувати очі, сподобатися собі у дзеркалі.
Це як старт для нормального руху.
«Краса для самої себе» — тебе майже ніхто не бачить, але є один незмінний спостерігач — ти сама.
Якщо собі подобаєшся, то і погода за вікном приязна.
Та й тим самим робиш «часові зарубки» — новий день, нові сережки.
Бо тепер усе, як у фільмах про в’язнів, які втрачають відчуття дискретності часу — він плине однаково й аморфно.
Розмивається поняття робочого дня, буднів та вихідних, тому треба хоча б самотужки окреслювати ритм: «чітко» і, бажано, позитивно починати свій день, якось «маркувати» вихідний — поїздкою чи хоча б декоративною зміною розпорядку, святкувати свята.
Бо неперервний, суцільний час має здатність нас дезорганізовувати.
На карантині більше часу на сім’ю?
Не треба витрачати годину чи дві на дорогу?
Ну але ж як легко втратити ці заощаджені години та ще й більше часу, коли зникають звичні «дзвіночки».
Вже не так важливо, що в 18 годині закінчується робочий день, не треба бігти у садочок забирати дітей, і так далі, і по колу.
Отак і минає день: батьки переважно у ноутбуках, а діти бавляться «у роботу на ноутбуках».
Добре, що хоч циркадні цикли ще на місці.
Загалом констатую цей ефект «бабака» як втрату однієї з констант, одного із «слонів», на яких стоїть наше життя, – нехай  примарного,  контролю над часом.
А ще один артефакт, який випливає при цьому на поверхню, — неможливість будувати плани на майбутнє.
Ми, жителі сьогодення, звикли купувати квитки за пів року, розписувати свій щотижневик чи гугл-календар.
Аж тут — форс-мажор.
Сплановане відміняється, а нове напланувати тепер і страшно, і невпевнено.
Другий «слон», який похитнувся, — відчуття простору.
Тут узагалі парадоксальна ситуація.
Інформаційні платформи створюють враження близькості, яка «у справжньому житті» ще може сприйматись як оманлива.
Коли ж ці способи спілкування із альтернативи перетворюються на домінантні — то часом ця віддалена близькість сприймається навіть яскравіше.
Наприклад, цього року на Великдень ми «збиралися родиною» через ZOOM-сесію.
Так, бракувало фізичної присутності, але ми вже багато років не святкували у такій великій компанії!
З’їхатися по-справжньому всім, до однієї хати, неможливо — родина розрослася, нема де сісти, нема де спати...
А тут ми дійсно були всі разом, хоч це «разом» і не на 100%.
Тому ще невідомо — ближчими, чи дальшими були насправді.
Близьке стало далеким: як-от сусіди по під’їзду.
А далеке стало дуже близьким: я вперше побувала у музеї Фріди Кало, побачила, де багато років утримували Нельсона Манделу, подивилась розкішну постановку лондонського театру.
Завершу це моє філософське есе таким спостереженням: карантин до певної міри повернув «світ середньостану».
Це я посилаюсь на теорію Насіма Талеба про «чорних лебедів»: він казав, що розвиток цивілізації сприяє тому, що дедалі ймовірнішими стають статистично нетипові події та явища.
Найяскравіше мені це виглядає саме у контексті простору і переміщень.
Відколи люди винайшли літаки, середньостатистична людина має більше шансів здійснити шалено довгий «стрибок» у просторі, відвідавши країну на іншому боці земної кулі.
Відколи ми освоїли віртуальний світ комунікацій, значно ймовірнішим стало для української дівчини вийти заміж за парубка зі ..., скажімо, Гватемали.
І так далі...
Так от введені обмеження часто «відсікають» ці нетипові події: бо вже не вдасться знайомій вирватись у Берлін на концерт і не вийде мені поїхати у відрядження до Англії.
Простір став обмеженим розмірами «комірки», куди можна заїхати власним авто або дійти пішки або ж куди встигнеш дійти за час, який чоловік погодився посидіти із дітьми замість тебе.
