Оркестр закінчив грати марш і, на початок балу, через хвилину зазвучав веселий вальс.
— Боже, невже не можна якось допомогти? — зі стогоном промовила Ольга Іванівна.
— Миколо, ти лікар і мусиш знати, що робити!
Зрозумійте,  що я не витримаю цієї втрати!
Я не переживу!
Лікар, який не вмів спілкуватися з жінками, які ридають, зітхнув і тихо пройшовся  по кімнаті.
Минуло кілька  млосних  пауз, які переривалися плачем і  безмістовними питаннями.
Оркестр уже встиг зіграти кадриль, польку і знову кадриль.
Зовсім стемніло.
В суміжній залі служниця засвітила лампу, а лікар, весь цей час тримаючи в руках капелюха, намагався щось сказати.
Ольга Іванівна декілька разів заходила до сина, сиділа біля  нього десь пів години і поверталася в кімнату;  час від часу плачучи і  стиха обурюючись.
Час болісно минав, — і вечір, виглядало,  ніколи не завершиться.
