Зимові прикрощі
Коли зайти у лікарню, то перше враження кидається в  ніс.
Завжди цей специфічний запах медикаментів, який існує там, де людину, яка зашпорталася на життєвому шляху, намагаються знову на цей шлях направити.
Льоня лежав у палаті №9.
Очима він розглядав білу стелю, а думками він все ще був на тій клятій лижні в Буковелі.
Хто ж знав, що стрибок із трампліна завершиться тут під крапельницею…
І от тепер, лежи тут і чекай, поки відійде післяопераційна анестезія і прийде біль… чи не прийде?..
— До вас тут ще компанія, щоб не сумно було! – обізвалася одна з санітарок, заводячи в палату каталку зі ще одним хворим.
– Обережно, сонечко, зараз ми тебе перекинемо на койку.
Льоня відірвав очі від стелі і глянув на койку  напроти.
Дві санітарки переносили на койку  хлопця приблизно такого ж віку, як і сам Льоня.
— Зараз, після операції, лежимо і не ворушимося, — нагадала, виходячи з палати, санітарка.
– Тобі поставлять крапельницю.
За хвильку медсестра принесла штатив та, вмостивши на нього пляшку з фізрозчином, почала мудрувати над новоприбулим хлопцем.
Коли вона пішла та  луна від її кроків загубилася десь у коридорі лікарні, єдиним звуком, який залишався в палаті, став шум холодильника.
Льоня знов уперся очима у стелю.
— Є тут хто? – почулося з койки  напроти.
Льоня підняв  голову і подивився через прохід.
На подушці лежала короткострижена чорнява голова того хлопця.
— Так, я Льоня.
Тут, напроти тебе.
— Добре, — почулося знову.
– Я Сашко.
Давно ти тут?
Льоня хотів сказати щось дотепне, але нічого дотепного в голову не прийшло.
— Буквально перед тобою привезли з операційної, — просто сказав він.
—Що тобі робили?
— Шпицю в ногу вставили.
Поламав був.
– Льоня скривився, згадавши хруст у гомілці, який він відчув у зловісний момент приземлення з трампліну.
— Де?
На лижах катався? – припустив Сашко.
— А як ти здогадався?
На лижах таки.
У Буковелі.
— Та, що там здогадуватися.
Зараз такий період, що коли ногу зламав, — значить, скоріше всього, десь у горах на лижах.
Я й сам такий.
— О!
А ти де був?
Теж у Буковелі?
— Ні.
– Сашко оживився.
– Я Буковель не люблю.
Був у Мигові.
Мені там більше подобається.
Людей менше, та й ціни нижчі.
— Ніколи там не був.
Та, мабуть, уже й не буду.
Ці останні слова Льоня промовив скоріше для себе, аніж для Сашка.
— Не будеш? – сказав Сашко таким тоном, ніби дійсно  здивувався.
— Слухай, а ти взагалі ще поїдеш кататися на лижах?
Сашко не відповідав.
Льоня знову почув, як почав гудіти холодильник.
"Коли він уже вимкнеться?
Вони що — поставили його на максимальну температуру? — вже почав міркувати Льоня.
— Вирішили нам тут продовжити зимову відпустку".
Він згадав холодильник у номері в Буковелі: старенький механізм не давав нормально заснути.
А в ніч після того жахливого сальто з трампліна Льоня не спав узагалі.
Нога гула від болю, а голова — від шуму холодильника.
— Знаєш, — по хвилі повів Сашко, — я тепер туди не поїду, навіть якщо мені за це заплатять.
