Чи то дорога у нас збереглася, чи то ми при тій дорозі змінюємося, але все ж таки є.
А дорога в нашому селі —  то ще за "бабці  Австрії".
Мене завжди заворожували ті рівненько виложені камені.
Всі вони червоні, тільки зрідка трапляються білі.
По цій дорозі я дитиною гонила  пасти корів.
Тоді, сорок років тому, дорога була чистіша,  а вже потім почали підсипати гравієм.
А коли проводили по селу газ, то взагалі все перерили,  наробили болота і від дороги з дитинства мало що залишилося.
Ми любимо казати, що час лікує, розставляє все на свої місця.
Так і є.
Час відновив нашу, таку милу,  дорогу.
Дощі змили все зайве і я знов місцями бачу свої червоні камені.
Не каміння, а саме, як у нас кажуть, кАмені.
Так само, і з нами — людьми.
Все, що істинне і вічне — те вистоїть і переможе.
Нашу, ще австрійську, дорогу і засипали, і асфальтом закатували.
І де воно?
Пішло за водою, вітром, снігом, за колесами важкого автотранспорту.
А каміння є, бо воно з природи, не створене нами, а більше за нас.
Та й таке воно.
