Прийшли якісь молоді люди з байдужими обличчями, запакували лавку й описали в будинку всі меблі.
Підозрюючи в цьому інтригу і, як і раніше, не відчуваючи за собою ніякої провини, ображений Авдєєв став бігати по присутствених місцях і скаржитися.
Цілими годинами чекав він у передніх, складав довгі прохання, плакав, лаявся.
У відповідь на його скарги прокурор і слідчий говорили йому байдуже і резонно:
— Приходьте, коли вас покличуть, а тепер нам ніколи.
А інші відповідали:
— Це не наша справа.
Секретар ж, освічена людина, яка, як здавалося Авдєєву, могла би допомогти йому, тільки знизував плечима і говорив:
— Ви самі винні.
Не потрібно бути бараном...
Старий клопотав, а нога німіла, як і раніше, і шлунок варив  усе гірше.
Коли неробство втомило його і настала потреба, він вирішив поїхати до батька на млин або до брата і зайнятися борошняною торгівлею, але його не пустили з міста.
Сім'я поїхала до батька, а він залишився один.
