— Адже він мені син?
Маю я його вчити чи ні?
Вчити?
Чого ж не вчити?
Вчити можна, тільки нащо язичником обзивати?
Адже йому, дияконе, образливо...
Диякон був удівцем і жив у маленькому тривіконному будиночку.
Господарством у нього завідувала його старша сестра, дівчина, що років зо три тому лишилась ніг, і тому не сходила з ліжка; він її боявся, слухався і нічого не робив без її порад.
О. Анастасій зайшов до нього.
Побачивши у нього стіл, вже покритий пасками і червоними яйцями, він чомусь, вірогідно згадавши про свій дім, заплакав і, щоб обернути ці сльози в жарт, тієї ж миті сипло посміявся.
— Так, скоро розговлятись, — сказав він.
— Так...
Воно б, дияконе, і зараз не завадило... чарочку хильнути.
Можна?
Я так вип'ю, — зашепотів він, косячись на двері, — що старенька... не почує... ні-ні...
