Никанору Івановичу стало легше після вприскування, та він заснув без жодних сновидінь.
Проте завдяки його викрикам занепокоєння передалось у 120-ту кімнату, де хворий прокинувся та почав шукати власну голову, та в 118-ту, де почав хвилюватися невідомий Майстер і на самоті заламав руки, поглядаючи на місяць, пригадуючи гірку, останню в житті осінню ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі та розпатлане волосся.
Зі 118-ї кімнати занепокоєння балконом перелетіло до Івана, і він прокинувся та заплакав.
Проте лікар швидко заспокоїв усіх занепокоєних, блаженних, та вони почали засинати.
Останнім забувся Іван, коли над рікою вже світало.
Після ліків, що наповнили все його тіло, заспокоєння прийшло до нього, наче хвиля, що накриває.
Тіло його полегшало, а голову обдувало теплим вітерцем дрьому.
Він заснув, та останнє, що він почув наяву, було передранішнє щебетання птахів у лісі.
Та вони швидко стихли, і наснилось, що сонце вже сходило над Лисою Горою, та була ця гора оповита подвійним оточенням.
