І тут у кімнату увірвався вітер, так що полум'я свічок у канделябрах лягло, важка фіранка на вікні відсунулась, відчинилося вікно, і в далекій висоті відкрився повний, але не ранковий, а опівнічний місяць.
Від підвіконня на підлогу лягла зеленувата хустка нічного світла, і в ньому з'явився нічний Іванків гість, який називає себе Майстром.
Він був у своєму лікарняному вбранні — в халаті, туфлях і чорній шапочці, з якою не розлучався.
Неголене обличчя його сіпалось гримаса, він божевільно-лякливо косився на вогнище свічок, а місячний потік кипів навколо нього.
Маргарита одразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками й побіжала до нього.
Вона цілувала його в лоб, в губи, притискалася до колючої щоки, і довгостримувані сльози зараз бігли струмками по її обличчю.
Вона вимовляла лише одне слово, безглуздо повторюючи його:
— Ти... ти, ти...
