Поїзд із шумом пролетів повз мене і байдуже посвітив мені своїми червоними вікнами.
Я бачив, як він зупинився біля зелених вогнів полустанку, постояв хвилину і покотився далі.
Пройшовши версти дві, я повернувся.
Сумні думки не залишали мене.
Як не гірко було мені, але, пам'ятається, я наче намагався, щоб мої думки були сумніші і похмуріші.
Знаєте, у недалеких і самолюбних людей бувають моменти, коли свідомість, що вони нещасні, приносить їм деяке задоволення, і вони навіть кокетують перед самими собою своїми стражданнями.
Багато в моїх думках було правди, але багато і безглуздого, хвалькуватого, і щось хлопчачого було в моєму питанні: «Що ж може статися недобре?»
«Так, що ж трапиться?  — питав я себе, повертаючись.
— Здається, все пережито.
І хворів я, і гроші втрачав, і догани кожного дня від начальства отримую, і голодую, і вовк скажений забігав у двір полустанку.
Що ще?
Мене ображали, принижували ... і я ображав на своєму віку.
От хіба тільки злочинцем ніколи не був, але на злочин я, здається, нездатний, суду ж не боюся».
