Відкинувшись на зручну, м'яку спинку крісла в тролейбусі, Маргарита Миколаївна їхала по Арбату і то думала про своє, то прислухалася до того, про що шепочуться двоє громадян, які сидять попереду неї.
А ті, зрідка обертаючись з побоюванням, не чує чи хто, перешіптувалися про якусь нісенітницю.
Здоровенний, м'ясистий, із жвавими свинячими очками, що сидить біля вікна, тихо говорив маленькому своєму сусідові про те, що довелося труну закрити чорним покривалом...
— Та не може бути, — дивуючись, шепотів маленький, — це щось нечуване ...
А що ж Желдибін зробив?
Серед рівного гудіння тролейбуса чулися слова від віконця:
— Кримінальний розшук ... скандал ... ну, прямо містика!
З цих уривчастих шматочків Маргарита Миколаївна абияк склала щось зв'язне.
Громадяни шепотілися про те, що у якогось небіжчика, а якого — вони не називали, сьогодні вранці з труни вкрали голову!
Ось через це цей Желдибін так і хвилюється тепер.
Всі ці, що шепочуться в тролейбусі, теж мають якийсь відношення до обкраденого небіжчика.
