— Куди ж іти?
— По ваші селянські справи найголовніший і до цього приставлений неодмінний член[22].
До нього йди.
Пан Сіньооков.
— Це що, в Золотові?
— Ну так, у Золотові.
Він у нас головний.
Що ж до ваших справ, то проти нього навіть виправник не має повного права.
— Далеко, брате, іти!..
Десь із п'ятнадцять верств, може, ще й більше.
— Хто потребує, той і сто верств пройде.
— І це правда...
Прохання йому надати, може?..
— Там дізнаєшся.
Як прохання, писар тобі швидко напише.
Неодмінний член має писаря.
Розлучившись із дідом, Кирило постояв посеред площі, подумав і пішов геть з міста.
Він вирішив сходити до Золотова.
Днів через п'ять, повертаючись після приймання хворих до себе на квартиру, лікар знову побачив у себе на дворі Кирила.
Цього разу хлопець був не сам, а з якимось тонким, і дуже блідим дідом, що безперестанно кивав головою, як маятником, і цьомкав губами.
