Гори перетворили голос майстра на грім, і цей же грім їх зруйнував.
Прокляті складені стіни впали.
Залишився тільки майданчик з кам'яним кріслом.
Над чорною безоднею, в яку пішли стіни, загорілося неосяжне місто з що царює над ним блискучими ідолами над, що пишно розрісся за багато тисяч цих місяців.
Прямо до цього саду простяглася довгоочікувана для прокуратора прокуратором місячна дорога, і першим по ній кинувся бігти гостровухий пес.
Людина у білому плащі з кривавою підкладкою піднявся з крісла і щось прокричав хрипким, зірваним голосом.
Не можна було розібрати, чи плаче він чи сміється, і що він кричить.
Видно було тільки, що слідом за своїм вірним стражем по місячній дорозі стрімко побіг і він.
— Мені туди, за ним? — запитав неспокійно майстер, рушивши поводи.
— Ні, — відповів Воланд, — навіщо ж гнатися слідами того, що вже закінчено?
