Соціальні мережі стали  частиною нашого  життя.
Частиною мого життя.
Онлайн-навчання (не факт, що й у майбутньому його не буде), онлайн-дозвілля, добре, що поки не онлайн- робота.
Відчуваю інколи справжній тиск.
Кількість інформації, кількість чатів, постів, сайтів, скрінів, посилань на зум та віконця з лицями та нікнеймами там, та ще купа новомодних слів засіли у головах, та не у серці.
У серці те, що змушує мене відчувати себе живою.
Я вважаю, що якою б частиною життя не були для нас технології сьогодні, усе ж потрібна певна дистанція.
Дистанція між віртуальним світом та прекрасною реальністю.
Так, віртуальний світ теж може бути прекрасним, але не вічним.
А от природа — вічна.
Вічна тим, що зупинитись посеред парку, вдихнути свіже повітря, побачити слід від ботинок на снігу та почути спів якогось птаха — мить, яка запам'ятовується надовго.
Адже вона змусила відчути смак життя, а саме природи, яка дана просто так, лише оглянутись.
Вона не у віконці, вона поза межами.
Так от, я люблю гуляти сама.
Так я не відволікаюсь на розмови або сміх із кимось (це я теж люблю).
Я вчусь відчувати, бачити, справді бачити.
Бачити сліди від санів, які створили доріжку.
Згадуєш, як катався у дитинстві.
І сумуєш.
Адже де зараз дорослих побачиш на санях?
А як хочеться сісти на них з реготом, відчуттям піклування, адже ту людину, яка тебе буде везти, ти явно довго вмовляв\ла на цю авантюру.
А як щодо підживити лебедів у зоокуточку, окрім яких ні душі?
Вони чекають.
Час іде, а вони все занурюються з головою у холодну крижану воду, інколи смішно ходять по льоду, не уявляючи цього самі.
Найкращий час спостерігати за ними — коли ті виходять на такий холодний сніжок, але такий теплий для них.
Як гордо вони це роблять.
Розправляють крила та обсихають від води, в якій бавились одне з одним та яка встигла стати льодом.
