Коні вже неслися угорі над Москвою.
— Я хочу попрощатися із містом, — прокричав майстер до Азазелло, що скакав попереду.
Грім з‘їв кінець майстрової фрази.
Азазелло кивнув головою та пустив коня галопом.
Назустріч гурту у повітрі стрімко летіла хмара, але ще не бризкала дощем.
Вони летіли над бульваром, бачили, як фігурки людей розбігаються, ховаючись від дощу.
Падали перші краплі.
Вони пролітали над димом — усім, що залишилось від дому Грибоєдова.
Летіли над містом, яке вже охоплювала темрява.
Над ними спалахували блискавки.
Потім дахи змінила зелень.
Тільки тоді хлинув дощ і перетворив тих, що летять, на три величезні бульбашки у воді.
Маргарита вже була знайома із відчуттям польоту на відміну від майстра, який дивувався тому, як швидко вони опинились на місці, у того, з ким він хотів попрощатися, тому що більше йому було ні з ким.
У пліві дощу він одразу впізнав будівлю клініки Стравінського, ріку та добре досліджений ним бір на іншому березі.
Вони знизилися у хащах на галявині, недалеко від клініки.
