Воланд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому.
Чути було, як той відповів їй:
— Ні, пізно.
Нічого більше не хочу в житті.
Крім того, щоб бачити тебе.
Але тобі знову раджу — залиш мене.
Ти пропадеш зі мною.
— Ні, не залишу, — відповіла Маргарита і звернулася до Воланда: — Прошу вас знову повернути нас до підвалу в провулку на Арбаті, і щоб лампа загорілася, і щоб усе стало, як було.
Тут майстер засміявся і, обхопивши розкучерявлену голову Маргарити, сказав:
— Ах, не слухайте бідну жінку, мессир.
У цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було, — він доклав щоку до голови своєї подруги, обняв Маргариту і став бурмотіти: — Бідна, бідна...
— Не буває, ви говорите? — сказав Воланд.
— Це вірно.
Але ми спробуємо — І він сказав: — Азазелло!
