І привид, який пройшов у дірку трельяжу, без перегород ступив на ґанок.
Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — дуже популярний поет.
Він був бос, у розідраній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертим зображенням невідомого святого, і в полосатих білих кальсонах.
У руці Іван Миколайович ніс запалену вінчальну свічку.
Права щока Івана Миколайовича була свіжо розідрана.
Важко навіть поміряти глибину мовчання, яка царила на ґанку.
Видно було, як у одного з офіціантів пиво тече з перехиленої на бік кружки на підлогу.
Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:
— Здорові були, друзі! — після чого заглянув під найближчий столик і окликнув зі смутком: — Ні, його тут немає!
Почулося два голоси.
Бас сказав безжалісно:
— Готова справа.
Біла гарячка.
А другий, жіночий, напуганий, виголосив слова
