— А погано, Лизавето, що ми не дали тому козаку розговоритись.
— Чудний ти, їй-богу! — сказала  Лизавета і з подивом стиснула плечима.
— Де ти взяв таку моду, щоб освячену паску роздавати по дорозі?
Може, це булка?
Тепер вона порізана на столі лежить, хай їсть, хто хоче, хоч і козак твій!
Хіба мені жаль?
— Так-то воно, але жаль мені козака.
Адже йому гірше від сироти.
У дорозі, далеко від дому, хворий...
Торчаков випив пів склянки чаю і ба більше нічого не пив і не їв.
Їсти йому не хотілося, чай здавався як трава, і знову стало скучно.
Після розмови лягли спати.
Коли через дві години Лизавета прокинулась, він стояв біля вікна і дивився на подвір'я.
—Ти уже прокинувся? —спитала дружина.
— Не спиться щось...
Ехх, Лизавето, — вздихнув він, — образили ми з тобою козака!
