Втерши очі, Швей зайшов до трактиру.
— Дай-но мені паперу та чорнила! — промовив він служнику.
— Я волію писати!
Тремтячою рукою він написав листа спочатку до батьків дружини, що живуть у Серпухові.
Він писав старим, що чесний вчений майстер не бажає жити з розпусною жінкою, що батьки свині й доньки їхні — свині, що Швей воліє плювати на кого завгодно...
Наприкінці він потребував, аби старі взяли свою доньку до себе разом з її рудим мерзотником, якого він не вбив лише тому, що не бажає бруднити руки.
Потому він вийшов з трактиру та опустив листа до поштової скриньки.
До чотирьох годин ранку блукав він містом та думав про своє горе.
Бідолашний схуд, осунувся та прийшов до висновку, що життя — це гірка посмішка долі, що жити — глупо та не гідно порядного німця.
Він вирішив не мститися ані жоні, ані рудому чоловіку.
Найкраще, що він міг зробити — покарати дружину душевною величчю.
