Після цього два чи три рази вона бачила перед собою якісь тьмяно відблискуючі саблі, що лежали у відкритих чорних футлярах, та збагнула, що це ріки.
Повернувши голову вгору та вліво, летячи милувалася тим, що місяць несеться під нею, наче навіжений, назад до Москви і в той же час дивним чином залишається на місці, так що чітко видно на ньому якийсь загадковий, темний — чи то дракон, чи то коник-горбунець, гострою мордою обернутий до покинутого міста.
Тут Маргаритою заволоділа думка, що насправді вона марно так несамовито гонить щітку.
Що вона лишає себе можливості будь-що як слід роздивитися, як слід насолодитися польотом.
Їй щось підказувало, що там, куди вона летить, її зачекають і що немає сенсу їй нудьгувати від такої божевільної швидкості та висоти.
