Абогін раптом подзвонив.
Коли на його зов ніхто не відкликався, він ще раз подзвонив і кинув дзвіночок на підлогу; той глухо вдарився об килим і видав жалісний, точно передсмертний стон.
З'явився лакей.
— Де ви сховались, дідько би вас узяв?! — накинувся на нього хазяїн, зжимаючи кулаки. —Де ти був щойно?
Пішов, скажи, хай цьому пану подадуть коляску, а мені вели карету подати!
Стій! — крикнув він, коли лакей повернувся йти геть.
— Завтра щоб жодного зрадника не залишалось у домі!
Все геть!
Наймаю нових!
Гадини!
В очікуванні екіпажів Абогін та лікар мовчали.
До першого вже повернулись вигляд ситості та витонченості.
Він крокував по гостинній, витонченно тряс головою і, очевидно, щось задумав.
Гнів його ще не минув, але він старався подати вигляд, що не помічає свого ворога...
Лікар же стояв, тримаючись однією рукою за край столу і дивився на Абогіна з тим глибоким, дещо цинічним, не вдаваним призрінням, з яким можуть тільки горе та лінивство, коли бачать перед собою ситість та витонченість
