Будучи дитиною я не мріяла стати астронавтом чи видатною актрисою, правду кажучи, найбільш ранніх кар'єрних мрій уже й не пригадую.
Але десь у середній школі я почала задумуватися над тим, що мені справді подобається, й оскільки на той момент мені подобалося малювати і робити візуальні оформлення букетів, то в голові виникло слово "дизайнер".
Згодом, коли у старшій школі у нас почався предмет "Інформатика", я подумала, що бути програмістом — то дуже круто, бо ж мій тато програміст, і до слова "дизайнер" додалася частинка "веб".
Проте програмування мені давалося важко, я дуже погано це розуміла, і коли тато сідав і починав мені розказувати про змінні та методи, я почувалася так, наче в голові летить перекотиполе.
Вирішила, що це не моє.
І почала дивитися у сторону філології, адже всі родичі казали, що мені гарно вдається вчити мови.
У результаті — я магістр за спеціальністю "Японська мова та література", але працюю таки фронт-енд-розробницею.
Хоч і не одразу, але свою дитячу мрію робити щось візуальне і програмувальне я поєднала і почуваюся щасливою.
Я щиро заздрю тим, хто з дитинства чітко знає, ким хоче бути і слідує цьому бажанню і в дорослому віці.
Але навіть якщо цього немає або мрії якісь нечіткі, щось усередині тебе буде вестиме тебе до твого "місця щастя".
Головне не забувати слухати цей голос — і тоді все вдасться.
