Кучер та Альошка повернулись до сараю.
Помолились богу, роззулись.
Степан ліг у углі на підлозі, Альошка у санях.
Двері сараю були вже зачинені, сильно смерділо гаром від загашеного ліхтаря.
Трохи згодом Альошка підняв голову та озирнувся довкола; крізь щілини дверей було видно світло від тих самих чотирьох вікон.
— Діду, мені страшно! — сказав він.
— Ну, спи, спи...
— Тобі кажу, страшно!
— Чому тобі страшно?
От пустун!
Помовчали.
Альошка раптом вискочив із саней і, голосно заплакавши, підбіг до діда.
— Що ти?
Чого тобі? — злякався кучер, теж піднімаючись.
— Виє!
— Хто виє?
— Страшно, діду...
Чуєш?
Кучер прислухався.
— Це плачуть, — сказав він.
Нумо йди, дурнику.
Їм шкода, от і плачуть.
— Я в село хочу... — продовжував онук, схлипуючи та тремтячи всім тілом.
— Діду, поїхали в село до мами; поїхали, діду, милий, бог тобі за це пошле царство небесне...
