Коли, трохи почекавши, лікар сів у візок та поїхав, очі його досі дивилися з презирством.
Було темніше, багато темніше, ніж годину тому.
Червоний місяць уже зник за пагорбом та охороняли, його хмари темними п'ятнами лежали коло зірок.
Карета з червоними вогнями застучала по дорозі й перегнала лікаря.
Це їхав Абогін протестувати, робити дурню.
Всю дорогу лікар думав не про дружину, не про Андрія, а про Абогіна та людей, що жили в будинку, який він полишив.
Думки його були несправедливі та не по-людськи жорстокі.
Осудив він і Абогіна, і його дружину, і Папчинського, і всіх, хто жив у рожевому мороці та пахкотів духами, і всю дорогу він ненавидів їх та зневажав до болю в серці.
І в розумі його склалося міцне уявлення про цих людей.
Пройде час, пройде й горе Кірілова, але це уявлення, несправедливе, негідне людського серця, не пройде й зостанеться в розумі лікаря до самої домовини.
