— Зараз його на столи класти будуть, — відповів дід.
— Підемо, дитинко, пора спати.
Кучер і Олексьо повернулися в сарай.
Помолилися богу та й роззулися.
Степан ліг у кутку на підлозі, Олексій у санях.
Сарайні двері були вже закриті, смерділо горілим від погашеного ліхтаря.
Трохи згодом Олексь підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло від тих же чотирьох вікон.
— Дідусю, мені страшно! — сказав він.
— Ну, спи, спи...
— Я кажу тобі, мені моторошно!
— Що тобі моторошно?
Ох, ти бешкетнику!
Мовчання.
Олекса раптом вискочив із саней, голосно заплакав і підбіг до діда.
— Що ти?
Чого тобі? — злякався кучер, теж підводячись.
— Я чую виття!
— Хто виє?
— Страшно, діду... Чуєш?
Кучер прислухався.
— Це плачуть, — сказав він.
— Ну, піди, дурнику.
Їм шкода, ну, і плачуть.
— Я в село хочу... — продовжував онук, схлипуючи і тремтячи всім тілом.
— Діду, поїдемо в село до мами; поїдемо, діду, милий, бог тебе за це відправить у царство небесне...
