— Буде вам брехати!
Ви називали себе студентом і навіть розповіли мені, за що вас виключили.
Пам'ятаєте?
Скворцов почервонів і з виразом огиди на обличчі відійшов від обідранця.
— Це підло, шановний пане! — крикнув він сердито.
— Це шахрайство!
Я вас у поліцію відправлю, чорт би вас узяв!
Ви бідні, голодні, але це не дає вам права так нахабно, безсовісно брехати!
Шарпак узявся за ручку дверей і розгублено, як спійманий злодій, оглянув передню.
— Я ... я не брешу-с ... — пробурмотів він.
— Я можу документи показати.
— Хто вам повірить? — продовжував обурюватися Скворцов.
— Експлуатувати симпатії суспільства до сільських учителів і студентів — адже це так низько, підло, брудно!
Обурливо!
Скворцов розійшовся і самим безжальним чином розпік прохача.
Своєю зухвалою брехнею шарпак порушив у ньому гидливість і огиду, образив те, що він, Скворцов, так любив і цінував у собі самому: доброту, чутливе серце, співчуття до нещасних людей; своєю брехнею, замахом на милосердя «суб'єкт» точно осквернив ту милостиню, яку він від щирого серця любив подавати біднякам.
Шарпак спочатку виправдовувався, божився, але потім замовк і, присоромлений, схилив голову.
