Абогін мовчав.
Коляска, покачуючись та стукаючи об каміння, проїхав пісочний берег та покотився далі.
Кирилов замежувався у смутку та оглянувся навколо себе.
Позаду, через убогий світ зір, було видно дорогу та прибережні верби, які зникають у темряві.
Справа лежала рівнина, така ж рівна та безкрайня, як небо; далеко на ній тут і там, ймовірно, на торф'яних болотах, горіли убогі вогники.
Зліва, паралельно дорозі, тягнувся холм, кучерявий від маленького чагарника, а над холмом нерухаючись стояв великий півмісяць, червоний, трохи затягнутий туманом та оточений мілкими хмарками, які, здавалося, роздивлялися його з усіх боків і пильнували, щоб він не пішов.
У всій природі відчувалося щось безнадійне, болісне; земля, як занепала жінка, яка сидить одна  у темній кімнаті і намагається не думати про минуле, томилася спогадами про весну та літо й апатично очікувала неминучої зими.
Куди не поглянеш, всюди природа темною, безкордонно глибокою і холодною ямою, звідки не вибратися ні Кірілову, ні Абогіну, ні червоному напівмісяцю..
