Коли хащі порідшали і ялинки вже змішувались з молодими березами, Мелітон побачив стадо.
Сплутані коні, корови і вівці бродили поміж кущів і, потріскуючи гіллям, обнюхували лісну траву.
На узліссі, притулившись до мокрої берези, стояв старий пастух, худющий, в подраній свитині і без шапки.
Він дивився на землю, про щось собі думав і грав на сопілці, схоже, машинально.
— Здрастуй, діду!
Помагай, Боже! — привітав його Мелітон тонким, хриплим голоском, зовсім не притаманним його велетенському зросту і великому м‘ясистому обличчю.
— Файно ти на сопілці граєш!
Чиє стадо пасеш?
— Арамонівське, — неохоче відповів пастух і засунув сопілку за пазуху.
— Стало бути, і ліс артамонівський? — запитав Мелітон, оглядаючись.
— І справді артамонівський, скажи на милість.
Зовсім було заблукав.
Усю пику собі хмижняком обідрав.
Він сів на мокру землю ій почав ліпити з газетної бумаги цигарку.
