— Все до одного йде, — сказав пастух, піднявши лице вверх.
— Минулого року мало було дичини, в цього, а років через п'ять, рахуй, її зовсім не буде.
Я так помічаю, що скоро не те що дичі, а ніякої птиці не залишиться.
— Так, — згодився Мелітон, подумав.
— Це вірно.
Пастух гірко плакав і покачав головою.
— Дивно! — сказав він.
— І куди воно все поділось?
Років двадцять назад, пам'ятаю, тут і гуси були, і журавлі, і качки, і тетеря — туча-туча!
Бувало, з'їдуться пани на полювання, то тільки і чуєш: пів-пів-пів! пів-пів-пів!
Дупел, бекасам та кроншпілям переводу не було, а маленькі чирята та кулики, так само як шпаки або, наприклад, горобці — бачено-не бачино!
І коли воно все ділось?
Навіть злої пташини не видно.
Пішли (я хз як це перекласти) й орли, і соколи, і філіни...
Менше стало і всякого звіра.
Сьогодні, брате, вовк і лисиця в диковинку, а не то що медвідь і норка.
А раніше навіть лосі були!
Років сорок уже,  я підмічаю із року в рік Божі справи і так розумію, що все до одного йде.
