— Я завтра приїду, — сказав він, потискуючи холодну руку господині.
— Ви лягаєте спати.
Одягнувши в передній пальто і взявши в руки тростину, він постояв, подумав і повернувся до вітальні.
— Я, Ольго, завтра приїду, — повторив він тремтячим голосом.
— Чуєте?
Вона не відповідала і, здавалося, від горя втратила здатність говорити.
У пальто і не випускаючи з рук палиці, Цвєтков сів поруч з нею і заговорив тихим, ніжним голосом напівпошепки, який зовсім не йшов до його солідної, важкої фігури:
— Ольго!
В ім'я вашого горя, яке я поділяю ...
Тепер, коли брехня злочинна, я благаю вас сказати мені правду.
Ви завжди запевняли, що цей хлопчик — мій син.
Чи це правда?
Ольга Іванівна мовчала.
— Ви були єдиною прихильністю в моєму житті, — продовжував Цвєтков, — і ви не можете собі уявити, як глибоко моє почуття ображає брехнею ...
Ну, прошу вас, Ольго, хоч раз у житті скажіть мені правду ...
У ці хвилини неможливо брехати ...
Скажіть, що Міша — не мій син...
Я чекаю.
