— Діду, що вони роблять? — запитав пошепки Альошка.
— Зараз його на столи класти будуть,— відповів дід.
— Підемо, дитинко, пора спати.
Кучер і Альошка повернулися в сарай.
Помолилися богу, роззулися.
Степан ліг у кутку на підлозі, Альошка в санях.
Сарайні двері були вже зачинені, сильно смерділо горілим від погашеного ліхтаря.
Трохи згодом Альошка підняв голову і подивився навколо себе; крізь щілини дверей видно було світло все від тих ж чотирьох вікон.
— Діду, мені страшно! — сказав він.
— Ну, спи, спи...
— Тобі кажу, страшно!
— Що тобі страшно?
Який балуваний!
Помовчали.
Альошка раптом вискочив із саней і, голосно заплакавши, підбіг до діда.
— Що ти?
Чого тобі? — злякався кучер, теж підводячись.
— Виє!
— Хто виє?
— Страшно, діду...
Чуєш?
Кучер прислухався.
— Це плачуть, — сказав він.
— Ну дивись, дурнику.
Їм шкода, ну, і плачуть.
