Конфузячись у новому і великому суспільстві, Никанор Іванович, соромлячись деякий час, послідував загальному прикладу і всівся на паркет по-турецьки, примостившись між якимось рудим здорованем-бороданем й іншим, блідим і сильно зарослим громадянином.
Ніхто з тих, хто сидів, не звернув уваги на новоприбулого глядача.
Тут почувся м'який дзвін дзвіночка, світло в залі згасло, завіса розійшлася, і з'явилася освітлена сцена з кріслом, столиком, на якому був золотий дзвіночок, і з глухим чорним оксамитовим задником.
З-за лаштунків тут вийшов артист у смокінгу, гладенько поголений і причесаний на проділ, молодий і з дуже приємними рисами обличчя.
Публіка в залі пожвавилася, і всі повернулися до сцени.
Артист підійшов до будки та потер руки.
— Сидите? — запитав він м'яким баритоном і посміхнувся залу.
— Сидимо, сидимо, — хором відповіли йому із залу тенори і баси.
