Після цього разу дні два чи три вона бачила перед собою якісь шаблі, що тьмяно відсвічували і лежали у відкритих чорних футлярах, і збагнула, що це ріки.
Повернувши голову вгору і ліворуч, та, що летіла милувалася тим, що місяць несеться під нею, як скажений, назад до Москви, і в той же час дивним чином стоїть на місці, загадковий, темний — чи то дракон, чи то коник-стрибунець, гострою мордою звернутий до покинутого міста.
Тут Маргаритою оволоділа думка, що, по суті справи, вона дарма настільки сильно жене щітку.
Що вона позбавляє себе можливості що-небудь як слід роздивитись, як слід впитись польотом.
Їй щось підказувало, що там, куди вона летить, її почекають, і що нема чого їй сумувати від такої шаленої швидкості і висоти.
