Наступного ранку, коли Сью прокинулася від годинного сну, вона виявила Джонсі з похмурими, широко розплющеними очима, що дивилися на намальовану зелену тінь.
"Витягни його; я хочу побачити", — пошепки наказала вона.
Стомлено підкорилася Сью.
Але, ось після нещадного дощу та лютих поривів вітру, що витримав протягом веселої ночі, все-таки виділився на тлі цегляної стіни один лист плюща.
Це був останній на лозі.
Все ще темно-зелений біля свого стебла, із зазубреними краями, підфарбованими жовтим розчиненням і гниттям, він хоробро звисав із гілки приблизно на двадцять футів над землею.
"Це останній, — сказала Джонсі.
— Я думала, що він обов'язково впаде вночі.
Я чула вітер.
Сьогодні він впаде, і я помру".
