Воланд кивнув головою, і Маргарита, припавши до вуха Майстра, щось прошепотіла йому.Чутно було, як він відповів їй.

 — Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі знов раджу — залиш мене.Ти пропадеш зі мною.
— Ні, не залишу, — відповіла Маргарита і звернулась до Воланда. — Прошу вас знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа загорілася, і щоб усе стало, як було.
 Тут Майстер засміявся й, охопивши  розкурчавлену голову Маргарити, сказав:
 — Ах, не слухайте бідолашну жінку, Мессіре. У цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. — Він приклав щоку до голови своєї подруги, обійняв Маргариту і став бубоніти:  Бідолашна, бідолашна ...
 — Не буває, ви кажете? — сказав Воланд. — Це вірно. Але ми спробуємо. — і він сказав: Азазелло!
