– Можу собі уявити, скільки у вас було пригод за одинадцять років! – сказав студент. – Напевно, страшно було їздити?
Він говорив та чекав, що поштар розповість йому щось, але той, насупившись, мовчав і ховався у своєму комірі. Тим часом починало світати. Було непомітно, як небо змінює свій колір; воно все ще здавалося темним, але вже було видно і коней і візника, і дорогу. Серп місяця ставав усе білішим, а схожа на гармату з лафером хмара, що розтягнулася під ним, ледь-ледь жовтіла знизу. Скоро стало видно обличчя поштаря. Воно було мокрим від роси, сірим та нерухомим, як у небіжчика. На ньому застиг вираз тупої, понурої злоби, ніби поштар досі відчував біль і продовжував сердитися на ямщика-візника.
– Слава богу, світає! – сказав студент, зазираючи у його зле, змерзле обличчя. – Я зовсім змерз. Ночі у вересні холодні, а варто лише зійти сонцю, і холоду ніби й не було. Ми скоро приїдемо на станцію?
