Увірвавшись до під'їзду, Іван Миколайович забіг на другий поверх, швидко знайшов ту квартиру, і негайно подзвонив. Чекати довелось недовго: відкрила Івану двері якась дівчинка років п'яти і, нічого не питаючи в гостя, швидко пішла кудись.

У велетенському й до максимуму запущеному передпокої, який ще слабо освітлений маленькою вугільною лампочкою, що звисає під високою, чорною від бруду стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, оббита залізом, а на полиці прямо над вішалкою лежала зимова шапка, чиї довгі вуха висіли знизу. За одними з дверей чувся гучний чоловічий голос, а по радіо хтось сердито кричав якийсь вірш.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомому приміщенні і стрімко пішов в коридор думаючи так: "Він, звичайно, сховався у ванній". У коридорі було темно. Натикаючись на стіни, Іван побачив слабку смужку світла внизу під дверима, потягнув за ручку і несильно потягнув її. Гачок відскочив, й Іван опинився саме в ванній і подумав про те, що йому пощастило.
