Модерна література промовляє до читачів свобідним, чистим та прозорим словом, тут ступінь вільності найвищий, бо всі змінні, до яких лише могла доторкнутись література, були заторкнуті. Цей всеосяжний процес захоплює однозначно політичну, суспільну, історичну, економічну й звичайно культурну віху людського життя. Враховуючи те, що модернізм стрімкою хвилею захоплював усі європейські країни, Україна таким чином аж ніяк не просто пішла за покликом західної орієнтації, а дуже вдало доклала свій шматок оригінальності й самобутності у цій історії.
Таким чином, пропоную власне розглянути, як на практиці втілювали всі свобідні заклики в модерністських утвореннях. Одним із таких прикладів може стати “Молода муза”, літературне угрупування, що виникло та творило у Львові у 1907-1909 роках. Враховуючи той факт, що молодомузівці не вели жодних обрахунків своїх членів команди, не мали чітко розроблених статутів та програм, можемо зробити висновок, що жага до знищення рамок й кордонів рефлектувалась навіть на організаційному рівні. Вони збирались, коли хто хотів, обговорювали буденні речі, якщо перефразовувати на сучасний лад, можна побачити тут так званий вільний простір безперечно свобідних літераторів, які, будучи людьми різних сфер діяльності, збирались разом та творили. Їхнім головним об'єднавчим чинником була дружба та література, саме ті ділянки людського життя, де ніщо не буде тебе обважувати: “...молодомузівці боронили права письменника розвивати свій талант без огляду на те, як уявляє собі літературу широка маса, навіть та, що її звіть інтелігенцією чи елітою”.
Крім молодомузівців, справжніми поборниками за волю стало “гроно п’ятірне” — Київські неокласики, цілком звичайна групка товаришів, яким вдалось стати єдиною літературною школою. Письменники не прагнули обмежувати себе якимись напрямами чи течіями, власне за словами Віктора Петрова: “Не неокласицизм властивий для “школи неокласиків”, а свобода од неокласицизму”. Любов до волі слова, дій, те, що було таким бажаним, та вже надто, через політичні обставини, недосяжним спонукає до дискусії, часом внутрішньої. Виникає проблема — з’являються й шляхи її вирішення. І нею стає поезія:
Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможених і міцних серцях.
У цих рядках Микола Зеров підносить свободу як щось дане й спільне для всіх, саме вона скеровує для подальших пошуків та дій. Але водночас є й цікавим те, що ця воля є єдиною, тобто одною, тобто обмеженою, така цікава гра слів: обмежене те, що має спонукати до цілковитої вільності й просторості, може слугувати певним іронічним прийомом, аби зобразити той факт, що насправді дуже важко цю свободу здобувати, адже усюди й завжди ми були прикуті певними кайданами.
