"бджоли знову заповзають усередину, і в цьому щось таке моторошне...", — встигає сказати мені наостанок старий зомбоящик, і вмовкає, перерваний на півдумці сигналом  пульта дистанційного керування.
Ключі в руці, сигналізацію ввімкнено — можна рушати на роботу в самісінькому середмісті. Хоча, якби на Павлоград упала водородна бомба, військові експерти, певне, вважали б епіцентром усе місто цілком і з'ясували б, де було те середмістя аж тільки за свідченням супутникових фото. Та що казати про бомбу, коли в Павлограді працює хімічний завод! Утилізація ракетного палива — а в нас лежить кількоро тисяч тонн - вкрай небезпечна й моторошна річ, надто ж коли вона не відбувається за браком грошей. Та говорімо про хороше! Я їду на зустріч до Миколи Бгая в один із ніби-суші-барів, щоб усміхатись, відганяючи думки про скору смерть у вогняних вибухах, кивати головою, пити чай та їсти ніби-суші на дурничку. Микола — мій видавець, він тільки-но уклав договір про випуск серії кулінарних календарів із директором міської друкарні й почувається ледве чи не олігархом, принаймні  одним із отих крутіїв, що розбивають колеса інфініті й лексусів об ковбані й ковдобини павлоградської асфальтівки. Микола їздить на якомусь китайці. "Непогано, — визнає заспане джинсяве чмо на стільчику навпроти. — Непогано, — знову крутиться в мене на думці, коли згадано, як я добирався сюди з Привовчанського на марштурках, і я сьорбаю чай, і киваю, і зовсім не хочу, щоб оцей Бгай звіявся звідси. Спраглий за товариством, я можу слухати навіть «шефа», як він сам себе називає — на щастя, іронізуючи. Після розмов “за жизнь”, балачок про політику та просторікання на вільні теми я відчув раптовий пересит, що буває, коли тебе силують скуштувати свіжих, проте неодмінно бридотних новин або пнуться з порадами. Але, мабуть, хтось у цім світі не хотів, щоб я помер від передозування чужими турботами. І за щасливим збігом обставин це був... я сам. Трохи крутнувшись на стільці, я зупинив на собі шефів погляд. Очі просякли тривогою, так що наче сам біль проступив на лиці. Шеф питає, це виразка? Каже, що в цьому ганделику має бути пігулка. Я заперечно хитаю головою. То, може, це печія? Ні, знов кажу я. І хоч мені кортить сказати, це аванс, я кажу правду: здається, що не вимкнув праску... Бгай дає мені тридцятку (мало) на таксі, мовляв, сам не маю часу підвезти, за півтори години приїздить із Харкова вагітна донька. І насамкінець видобуває з кишені картатого блейзера приготовані гроші — тисячу двісті гривень за мою ненаписану книжку. Найперше була книга про радянських геві-металістів, планована як збірка документальних фактів у публіцистичній оправі, а насправді — справжнісінька вигадка, як і самі геві-металісти в совку. Потім було щось про Китай і писемність. Цей твір і справді-таки був публіцистичний, але такий нудний, що його враз уподобали редактори двох видавництв і після недовгих перемовин, братання та кавової церемонії видали спільно. За третім разом я подивував світ дитячими розвивальними оповідками, бо захотілось утнути щось насупротив попереднім белетристичним потугам. Як я й гадав, оцю книгу точно вподобають. Десь на книжковому ярмарку, мабуть, наприкінці ще тієї весни, я відгріб зо-о-о-овсім трохи грошви, коли спродав картатому Бгаєві всю “свою дитячу серію”. Після того мені замовляли багато чого — редагувати творива якихось неформалів (на жаль, імена не затямив), укладати збірку диктантів для вчителів, дописувати в газету про культурне життя Павлограда, римувати “Джилі” та “хвилі” для реклами автосалону... Аж ось мій “шеф” згадав, що я ще й письменник, і доручив писати книгу про націю, а точніше про борщ. Тобто грантодавці з австралійської діаспори були виписали гроші саме під національну ідею, а вже в нашому видавництві покмітили додати книзі комерційної привабливості, обравши кулінарну тематику. Отже, борщ як об'єднавча страва та справжній символ України, а з огляду на польський barszcz — ще й такий собі натяк на прагнення вступити до Європейської Спілки. Від Карпат аж до степів донецьких... Пахтить борщем і йдеться до єднання нашої нації.
