Старий сміявся, сяяв і, здається, із задоволенням слухав диякона, точно був радий, що в цьому світі й крім нього є ще грішні люди. Диякон говорив чутливо, зі смутним серцем, і навіть сльози виступали в нього на очах. О. Федорові стало шкода його.

— Винуватий ти, дияконе, винуватий, — сказав він, але вже не так жорстко й гаряче. — Зумів народити, зумій і наставити. Треба було ще в дитинстві його наставляти, а студента й годі виправляти!

Настала тиша. Диякон сплеснув руками й сказав із зітханням:

— А мені ж за нього відповідати доведеться!

— Тож то воно і є!

Помовчавши трохи, благовісний і позіхнув, і зітхнув одночасно, і запитав:

— Хто «Діяння» читає?[69]

— Євстрат. Завжди Євстрат читає.

Диякон підвівся і, благально поглянувши на благовісного, запитав:
