У неділю на сейлі побачили з мамою дівчат (явно молодших за мене), які продавали арти та значки з ЛГБТ-символікою. Виглядали вони достатньо невпевнено, аби викликати у мене бажання їх підтримати.
Ми підійшли до них і я попросила у мами готівку на значок. У відповідь зустріла явно здивований погляд продавчинь.
Це не вперше, коли люди дивуються, що мої батьки знають про мою бісексуальність. І не вперше, коли подив викликає той факт, що їм з цим окей.
У мене не було великого камінгауту. Не було сцени зі сльозами. Не було історії про те, як вони мене обійняли і сказали, що «люблять мене будь-якою». Не тому, що це неправда, звісно, люблять.
Просто у моїй родині немає стигматизації сексуальності як такої. Нас не вчили боятися своїх поглядів, не прищеплювали ідеї «нормальності» чи «традиції». Не казали слухати, що про тебе думають інші чи рівнятися на авторитети. Натомість нас вчили не боятися робити вибір та говорити. Тому навіть із такою складною для нашої країни темою, як права та статус ЛГБТ+, проблем і не було.
І мені дуже хотілося б, аби так було в усіх родинах. Аби ми не боялися говорити правду при рідних і так вчилися висловлюватися публічно. Бо лише так можна побудувати громадянське демократичне суспільство.
