— Я... Я кохаю вас! — повторив Володимир.
І вже без усілякої участі своєї волі, нічого не розуміючи та не обмірковуючи, він зробив пів кроку до Нюти та взяв її за руку вище кисті. В очах йому потьмарилось та на очах з'явились сльози, весь світ перетворився на один величезний, мохнатий рушник, від якого доносився аромат купальні.

—Браво! Браво! - почув він веселий сміх.
— Чому ж ви мовчите? Мені хочеться, щоб ви говорили! Ну?

Побачивши, що йому не заважають тримати руку, Володимир поглянув на обличчя Нюти, яка сміється, незграбно та незручно взяв  її обома руками за талію, причому кисті обох рук зімкнулися за її спиною. Він тримав її обома руками за талію, а вона, закинувши на потилицю руки та вказуючи западинки на ліктях, поправляла під хусткою зачіску та говорила покійним тоном:

— Треба, Володимире, бути спритним, прелюбим, милим, а таким можна зробитися під впливом лише жіночого суспільства. Проте, яке у вас нехороше... зле обличчя. Треба балакати, сміятися... так, Володимире, не будьте букою, ви ще молодий та встигнете  ще пофілософствувати. А зараз, пустіть мене, я піду. Пустіть же!
