Той здригнувся,  повернувся, але заспокоїв себе думкою, що професор міг також дізнатися його ім'я та прізвище з якихось газет. А професор прокричав, склавши руки рупором:
- Чи не  є  ласка, я дам зараз розпорядження відправити телеграму вашому дядечку у Київ?
І знову стрепенуло Берліоза. Звідки цей божевільний знає про існування дядечка у Києві. Адже про це точно в жодних газетах не було сказано. А чи не має рацію Бездомний? А що як ці документи — «фількіна грамота»? Що за дивний типок. Телефонувати, телефонувати. Зараз же потрібно зателефонувати. Йому швидко пояснять.
І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.
Тут біля самого входу до Бронної з лавки назустріч редактору підвівся точнісінько той самий громадянин, який тоді при сонячному світлі окреслився із густої спеки. Лише зараз він був уже не легкий повітряний, а звичайний, із плоті та в період смеркання Берліоз чітко розгледів його вусики, схожі на куряче пір'я; маленькі оченята, іронічні та напівп'яні, а штанці у клітинку, були підтягнуті так високо, що було видно брудні білі шкарпетки.
