Темними зимовими вечорами двотисячного року моїй мамі було дуже нудно. Тато був у постійних відрядженнях, усі можливі і неможливі теми з бабусею вже були обговорені, а зі мною ще не було чого обговорювати — ще б пак, мені ж не було і двох років. Тому мама махнула рукою, купила гарну азбуку і почала вчити мене читати.
Це була помилка.
Посеред усієї нашої величезної домашньої бібліотеки знайшлося так мало книжок для дошкільнят, що до мого чотириріччя усі вони були перечитані вздовж і впоперек. Нові книги здавалися батькам недоцільною витратою, тому від безвиході я почала читати все, що траплялося мені під руку. «Айвенго», «Божественна комедія», «Дванадцять стільців», «Три мушкетери», «Діти капітана Гранта», «Фауст», «Записки юного лікаря», «Анна Кареніна», повне зібрання Пушкіна та навіть казки Перро і братів Грімм без купюр... Моє літературне дитинство видалося досить важким, чи не так?
Тому коли мама — просто так, навіть не на день народження! – подарувала мені справжню дитячу книжку, нову, хрустку, із запахом фарби і де-не-де ще не прорізаними сторіночками, моє щастя сягало неба. На книжці було написано: «Вінні Пух і всі-всі-всі», тому я зраділа ще більше, адже цього милого героя вже встигла полюбити завдяки відомому радянському мультфільму з чудовою, на мою думку, озвучкою. Але яким же було моє здивування, коли історія Алана Мілна закінчилась, а до кінця книги залишалося ще багатенько сторінок. Так почалося моє знайомство з «Шепотінням на повітрі» незвичайного письменника Алана Маршалла.
У цій книзі, якщо розібратися, зібрано ледь не всі канонічні елементи західної казки (яких мені, власне, і не вистачало посеред того тоннажу батьківських добірок класики, «саміздатівських» Солженіцина та Пастернака і залишків радянської партійної літератури). Прекрасна принцеса, дракон, що її оберігає, батько-король із трьома надважкими завданнями, чудовий юнак, що перетворюється на принца, білі лошадки, злі відьми... Не казка, а суцільний стереотип, скажете Ви? А от і ні. Всі ці кліше мереживно сплетені з австралійським фольклором, геніальною основною ідеєю та тонкими іронічними відсилками до подій ХХ сторіччя, що я усвідомила вже потім, перечитуючи «Шепотіння на повітрі» у свідомому віці. Це тільки укріпило мою любов до цієї книги та поставило її в один ряд з такими творами для усіх поколінь, як «Хроніки Нарнії» Льюїса, «Аліса в країні див» Керолла, «Гаррі Поттер» Роулінг, «Три товстяки» Олеші та вже дещо приївшийся «Маленький принц» Екзюпері, цитати з якого нескінченно ампутують як поважні критики, так і пабліки в VK.
Головний герой книжки — відважний та мрійливий хлопчик Пітер, що хоче знайти свою чарівну принцесу. За допомогою він звертається до Південного Вітру, який показує хлопцеві правильний напрямок і дарує сумку з чарівним листочком (спойлер: він там хоч і один, але якщо його комусь віддати, цей запас поновлюється; от така алегорія закону дарування і краш законів фізики за спонсорством австралійської літературної школи). Той, хто отримує таке листя, одразу змінюється, адже починає розуміти: його люблять, він потрібен людям. За допомогою цього щедрого подарунка Пітер змінює життя багатьох людей і чарівних істот, яких зустрічає на своєму шляху. До того ж, хлопець поступово змінюється сам — кожна добра справа приносить хлопцю якийсь атрибут принца (широкополу блакитного шляпу зі страусиним пір’ям, шкіряні чоботи найтоншої виділки і т.п.). Через погані вчинки ці атрибути зникають. Як на мене, такий підхід до питання перетворення простої людини на визначну набагато відповідальніший і ближчий до реальності, аніж усякі феї-хресні, поцілунки з жабами і інша панацея, що виховують у дитині хіба що сподівання на богів рандому та такий характерний нашому менталітету «авось».
На цьому нетипова огранка типових казкових деталей не закінчується. Наприклад, злий велетень Яррах до зустрічі з головним героєм не просто шкодить людям, а запихає їх в індивідуально підібрані тісні коробки (такий собі Великий Брат і сучасна освітня система в одному флаконі), а після отримання чарівного листя виявляється непоганим кухарем і готує головному герою печеню (щоправда, в процесі приготування на його велетенській кухні він випадково провокує шалену грозу і невеличку повінь, але це деталі). Зла відьма після магічного перетворення виявляється борцем за чистоту, що щоночі підмітає Місяць і колекціонує залишені там фото- та відеокамери (миле пояснення для зображень «зелених чоловічків» та інших космічних фотоматеріалів сумнівної етіології). Дракон — зацькований вигнанець із драконячої школи, бо не вміє дихати вогнем (зате як чудово він збиває лицарів з коней натиском води, який може продукувати натомість! Просто він не вписався в суспільні рамки). Ну, а другом і помічником Пітера на його довгому і важкому шляху стає мила кенгуру (це ж Австралія, як же без кенгуру), яка може діставати зі своєї сумки все, що заманеться — проте воно в цей час зникне десь іще (тобто це А) відповідальність і Б) закони фізики, нарешті хоч десь, алилуя!).
Список подібних неочікуваностей, якими просякнутий цей невеличкий, але такий глибокий і продуманий твір, можна продовжувати дуже і дуже довго. Тому краще просто за нагоди влаштувати собі затишний вечір у компанії гарних гуманістичних ідей у простій формі, австралійської культури, тонкого гумору, глибокого змісту та по-дитячому легких розв’язків усіх життєвих проблем — тобто книги Алана Маршалла «Шепотіння на повітрі».
(Дисклеймер: не реклама, я просто правда дуже люблю цей твір і хочу ділитись цим з іншими).
