— О мій вельмишановний пане! І вже вельмишановний пан мене впізнав! — викрикує слуга і припадає до панських ніг. — Я думав, що вельмишановний пан уже ніколи не прокинеться...

Запала мовчанка — було чутно тільки схлипи слуги, який усе ще обіймав ноги пана.

— Де я? — питає пан Скшитуський.

— У Топорові... Вельмишановний пан зі Збаражу до свого короля прийшов... Хвала Богу! Хвала Богу!

— А де король?

— Пішов із військом рятувати князя воєводу.

Знову запала мовчанка. Сльози радості безперервно стікали по обличчю Рендзяна, який за хвильку почав повторювати схвильовано:

— Яке щастя, що я пана тіло можу бачити...

Потім встав і відкрив кватирку, а зрештою і вікно.
Свіже вранішнє повітря увірвалося до хати, а з ним і яскраве денне світло. З тим світлом цілковито повернулася до Скшитуського свідомість...

Рендзян усівся на полу біля ліжка...
