Як людині, яка ніколи не курила тютюну, мені важко уявити, щоб якась моя історія купівлі сигарет вартувала б того, аби нею поділитися. Тим не менш, коли місце подій — Куба, сигарети — не сигарети, а кубинські сигари, і настрій — тільки б вляпатися в якусь пригоду — всі попередні уявлення перестають бути чимось оправданим.

Ідея сувенірів з Куби для друзів ніколи не мала двох варіантів. Везти каву — проблемно через обмеження на вагу єдиного рюкзака. Ром — взагалі нереально, враховуючи відсутність сумок, окрім ручної поклажі. А коробка сигар — і за габаритами, і за масою, і за можливістю поділити її на велику кількість людей — ідеальний варіант. Не маючи жодного досвіду у виборі хороших сигар, я від самого початку було прийнято рішення консультуватися в офіційних маркетах. Благо, таких у Гавані не бракує. Там тобі хорошою англійською грамотно пояснюють важливі деталі щодо “міцності”, формату (співвідношення довжини, діаметра і ваги), характеристики процесу горіння. На Кубі можна придбати понад сорок форматів, тому кваліфікована консультація — невіддільна частина процесу придбання сигар. Інша справа — ціна. 250CUC (1CUC ~= 1$) за обраний формат (25 шт у коробці) — це дещо більше, ніж я мав намір потратити. 10$ за сигару — це лише трішки дешевше, ніж цю сигару можна придбати в Україні у невідомих перекупників.

Після кількох невдалих спроб знайти прийнятнішу ціну, в передостанній день у Гавані я дав собі трохи спокою і вже за традицією відправився на набережну Malechon. Пошуки нових співрозмовників мені давалися набагато легше, тож уже за десять хвилин після початку прогулянки нові друзі передавали мені пляшку з ромом. У мене не було наміру знову гратися у свої психологічні ігри аби здобути нову історію цікавих персоналій. То ж розмови точилися на цілком буденні теми, серед яких — і злощасні сигари. Проникнувшись моїм розпачем щодо ціни, Ніколас та Естебан запропонували зустрітися завтра на цьому ж місці, звідки вже вони проведуть мене до людей з прийнятнішими пропозиціями. Останній день подорожі вже був розпланований, та і значної довіри ці хлопці не викликали, тому я люб’язно відмовився. Проявивши адекватне розуміння ситуації, новоспечені консультанти натомість поділилися методом, що допоможе придбати мені сигари втричі дешевше і без них.

Суть ідеї дуже проста. Щодня на тютюнових фабриках Гавани відбуваються крадіжки цілих ящиків із сигарами, які потім перепродуються вдвічі, а то і втричі дешевше за ціну у маркеті. На офлайнових картах Maps.Me Ніколас відмітив мені локації двох таких фабрик, які мають офіційні маркети при виробництві. Але замість іти в цей маркет, потрібно зупинитися біля входу і почекати менше п’ять хвилин. До тебе обов’язково підійде хтось, хто запропонує купити сигари. Далі — справа за малим.

Наступного дня о 14:00 я стояв навпроти входу в маркет біля однієї із відмічених фабрик. Знадобилося близько двадцяти секунд, аби підозрілого виду тип підійшов і тихо запитав, чи не хочу я купити сигар, рому або кави? Звісно, я ж за цим і прийшов. Поки ми йшли між старими гаражами в невідомому мені напрямку, важко було не задуматися над доцільністю мого плану. Роздуми перервав шум, спричинений відкриванням іржавого дверного замка. Ми ввійшли в погано освітлений гараж. Картина нагадувала гангстерські фільми. Приміщення доверху закладено ящиками із краденим товаром. В одному з кутів — пластиковий столик із маленьким чорно-білим телевізором, недопалки сигар, відкрита пляшка рому та дві склянки. На стільчику поряд зі столом — чоловік у брудному комбінезоні, зі старим телефоном марки Nokia, жваво веде з кимось бесіду ламаною англійською. Помітивши мене, “підприємець” згорнув рукою недопалки зі стола, піднявся зі стільця і запропонував мені сісти. Дограючи впевненого покупця до кінця, я без вагань погодився на його пропозицію. На наступну пропозицію рому я не пристав. Не через брудні склянки, ні. Намагався дотримуватися сюжетної лінії “спочатку — бізнес”. Вислухавши пояснення того, які саме сигари шукаю, чоловік, з яким я прийшов від фабрики, зняв декілька ящиків з-під стіни і витягнув звідти ту саму упаковку “Romeo y Juliet”. Прозвучало коротке “one hundred cuc”. Настав час промови, яку я репетирував усю дорогу, поки ішов до фабрики. Говорив повільно та виразно, акцентуючи увагу на обраних словах. Попри не надто комфортні умови, вдавалося, як на мене, зовсім добре.
— Я знаю, що ціна цієї коробки — 70CUC. Детальні розцінки на різні формати сигар мені пояснили хороші друзі із місцевих, — і підтвердив свою інформацією декількома прикладами “реальних” цін для різних форматів та виробників сигар. — Я можу дати вам 70CUC за коробку, або піти на іншу фабрику.

Мій упевнений спіч не справив абсолютно жодного враження на цих бувалих бізнесменів. Тож наступні декілька хвилин ми провели в суперечках щодо ціни. Прийнявши, зрештою, мою непоступливість, дилери погодилися на 70CUC. Коробку опечатали всіма потрібними ліцензіями, загорнули в папір і попросили покласти в сумку тут на місці. Аби закріпити транзакцію, ми перекинули по склянці рому та потисли одне одному руки, після чого я залишив гараж. Досі не вірячи в успішне завершення цієї авантюри, я ще деякий час схвильовано оглядався, чи, бува, ніхто мене не переслідує. Але цього дня удача не мала наміру підсовувати мені жодних неприємностей.
Ця історія для мене особисто могла б не мати аж такого значення. Проте, деякі з попередніх кубинських пригод, що передували купівлі сигар, таки посіяли в голові думку, що принцип “а чому б ні?” — не завжди має бути життєствердною позицією. Але про кокаїнові вечірки розповім іншим разом.
