Авторська інтерпретація образу Б.-І. Антонича в романі «Дванадцять обручів» Ю. Андруховича
Роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів”, виданий у 2003 році, відомий підвищеним інтересом до нього критиків. Але інтерес цей супроводжувався швидше обуренням та незадоволенням, які були викликані головним чином специфічною авторською інтерпретацією образу класичної постаті в українській літературі — поета і письменника Богдана-Ігоря Антонича.
За стандартним уявленням масового читача про поета, підкріпленим спогадами про нього багатьох його відомих знайомих, Б.-І.Антонич мав характер досить типовий для всіх видатних літераторів України: він був тихим та скромним, ерудованим, повністю відданим освіті та літературі, дотримувався високих моральних настанов і не мав ніяких мінусів, які властиві усім людям. Логічно, адже якщо нація обирає собі менторів, то вони мають бути ідеальними — зразком для наслідування. Ю. Андрухович у творі й сам визнає популярність такого зображення поета, але швидко відкидає його як не що інше, ніж “наївне і спазматичне намагання того ж таки галицького театру захистити свої звичаєві вартості, згідно з якими великий поет просто не може не бути першим студентом, у противному разі звідки б узялась його поетична велич?”
Натомість Ю.Андрухович має свою версію біографії Б.-І. Антонича. Він перевертає цей образ із ніг на голову, показавши поета таким собі розкутим, веселим, молодим бунтарем, що час від часу заглядає у шинки, позбавляє дівчат честі і не має почуття сорому.
Ствердження такого образу поета досягається за допомогою досить детального змалювання відповідних подій. По-перше, Б.-І.Антонич кілька років крутив роман із власницею будинку, в якому мешкав, а після завершення їхньої інтимної близькості, користувався її прив’язаністю до себе, щоб продовжувати жити в тому самому будинку. Далі, автор переходить до “пульсуючих пияцьких дискусій і нічних збіговиськ по пролетарсько бандитських кублах”, “цілодобових вакханалій”, одну з яких герой закінчує “повиснувши на підніжці першого світанкового трамваю”. І нарешті, мабуть, найбільш приголомшливий елемент оповіді — кохання поета до тридцятирічної повії Фанні, яке змусило його піти на самогубство заради того, щоб не одружуватися зі своєю нареченою.
Хоча Ю. Андрухович у своєму описі Б.-І.Антонича і спирається на начебто спогади Ярослава Курдидика (українського письменника і журналіста XX ст.), загальноприйнятою є думка, що автор насправді видумав усю біографію поета. Зокрема, критик Микола Ільницький вважає, що скандальний домисл було додано з метою епатажу.
На мою думку, Ю. Андрухович зважився на цей крок не для того, щоб штучно створити інтерес до роману, викликавши у читачів обурення. Більше того, на мою думку, він не має нічого проти самого Б.-І. Антонича і не намагається принизити його честь. Зважаючи на те, що автор згадує галицький театр, зокрема його “намагання … захистити свої звичаєві вартості”, можна зробити висновок, що він просто намагається відкрити очі читачеві на реальність ідеальних образів, які є такими популярними в українській літературі. Справді, під час її вивчення у середній школі, поети та письменники, з якими їх ознайомлюють, завжди вимальовуються ідеальними. Вони усі були “першими студентами”, людьми високої моральності й честі, і навіть той самий Павло Тичина, який здався і почав працювати у напрямі соцреалізму, насправді не зрадив cвого народу і самого себе, а був зламаний радянським режимом (бідний).
Суть радикальної зміни образу Б.-І.Антонича у творі — показати, що письменники не є якимись божественними створіннями, їм властиві усі ті самі мінуси й вади, що і звичайним людям. Зрештою, якби поет і був таким, яким його описує Ю. Андрухович, чи перекреслило би це його талант та геніальність його творчості? Іншим елементом, який стверджує цю тезу, є образ Ярика Волшебніка, і зокрема, та сцена, де він знаходить труп Карла-Йозефа у річці. Тут він не бачить чогось жахливого і не відчуває жалю — натомість він уявляє, яким би це було прекрасним і трагічним кадром, якби це зняти на камеру. Ярик Волшебнік не є дуже інтелектуально розвиненою особою, але очевидно, що він має підсвідомі здібності до мистецтва кінематографу.
Таким чином, я вважаю, що не завжди корисно так тісно зв’язувати написане і того, ким воно написане. “Гірший творець” (у плані особистості, а не вміння) не означає “гірша творчість”. Тому, на мою думку, така бурхлива реакція на інтерпретацію образу поета Ю. Андруховичем не є виправданою, навіть враховуючи той факт, що це абсолютна видумка.
